Є речі, які ми відчуваємо серцем ще до того, як навчилися їх пояснювати. Голос мами над колискою, тепло затишної кухні, запах свіжого хліба чи тихий шелест сторінок улюбленої книжки. І серед цього всього — мова. Наша рідна, співуча, глибока й жива.

Сьогодні, у День української писемності та мови, ми знову згадуємо про Нестора Літописця та про довгий шлях, який пройшло наше слово через віки, заборони, переслідування й забуття — щоб зрештою зазвучати на весь світ.

Але що для нас сьогодні українська мова?

Це наш код і пам’ять. У ній захована історія тисяч поколінь: степова воля, гірська твердість, думам Тараса й ніжности Ліни. Кожне наше слово — це крапля генетичної пам’яті, яку неможливо стерти.
Це наша суперсила і дім. Мова тримає нас разом, де б ми не були. Почути «доброго ранку» чи «щиро дякую» рідними звуками в чужому місті — це миттєво опинятися вдома.
Це жива стихія. Вона не стоїть на місці: вона народжує нові сенси, вбирає ритм сучасного життя, звучить у треках молодих артистів, у стрічках новин, у щоденних розмовах і навіть у переможному гуморі.
Бібліотека запрошує усіх охочих на перегляд виставки.